КИЕВ
00:16
Брюссель
23:16
Москва
01:16
Среда, 12 декабря 2018

Новости



Что такое "гибридная дружба"

06 марта, 10:55  Политическая  Украина

За чотири роки після анексії Криму і військової агресії РФ на Донбасі ми чимало чули про "гібридну війну".

 

Це поняття яскраво рясніє на шпальтах газет і лунає з вуст перших осіб держави.

 

 

Проте цікаво те, що відверті факти захоплення території України протягом останніх чотирьох років і публічна легітимація "гібридної війни" так і не призвели до оголошення Україною війни Росії в юридичному сенсі.

 

Натомість ситуація з гібридної війною виникла не на пустому місці - їй передував інший формат міждержавних стосунків, а саме - гібридна дружба.

 

На нашу думку, гібридна дружба - це особливий різновид міждержавних відносин, у яких партнерство, співробітництво і юридична рівність сторін публічно декларуються і формально визнаються,

 

але за змістом передбачають постійне домінування національних інтересів і нав'язування умов співпраці лише одним з "партнерів" у різних сферах міждержавних відносин.

 

Цей різновид відносин не має нічого спільного з партнерством, бо по суті є втіленням моделі відносин "домінування/підпорядкування".

 

З юридичної точки зору, міждержавна дружба знаходить свій прояв у змісті й виконанні міжнародних договорів і угод, що дозволяє розкрити глибину і реалізм партнерських відносин.

 

Договірно-правова база українсько-російських відносин на сьогодні складає 358 міжнародних документів. Така кількість документів засвідчує формальне визнання партнерства, що публічно декларується.

 

Проте аналіз цих договорів відкриває особливості змісту "гібридної дружби" за всі часи незалежності України

(ми не аналізуємо давніші події, як то знищення УНР, меморицид 20-х, голодомор 30-х, примусову русифікацію тощо).

 

Угоди з відвертим "перекосом" національних інтересів знаходимо в багатьох сферах взаємодії сусідніх держав, наведемо тільки деякі з них.

 

Приміром, Угода між Україною і РФ про порядок переміщення ядерних боєприпасів з території України на центральні передзаводські бази РФ з метою їх розукомплектування та знищення 1992 року

передбачає обов'язок України щодо вивезення ядерних боєприпасів на територію РФ і не містить жодних зобов'язань щодо подальших дій РФ.

 

Звернімо увагу і на Угоду між Україною та Російською Федерацією щодо Чорноморського флоту 1995 року, наслідки ратифікації якої Україна гостро відчула у 2014 році.

 

Так, в угоді зазначено, що основна база Чорноморського флоту РФ з розміщенням у ній Штабу флоту розташовується в місті Севастополі (!);

Україні передається 18,3%, Російській Федерації - 81,7% кораблів та суден Чорноморського флоту.

 

Кожний офіцер має право на вільне визначення своєї подальшої служби.

 

А РФ бере участь у розвитку соціально-економічної сфери міста Севастополя та інших  населених пунктів, де дислокуватиметься Чорноморський флот РФ.

 

Ця Угода - яскравий приклад формули "дозвіл на зовнішній вплив в обмін на економічне втручання", який формує стратегію гібридної дружби.

 

Що, у свою чергу, дає підґрунтя для подальшого розгортання відвертої експансії (зокрема, у формі військової агресії) через попереднє створення ареалів політичного впливу в регіоні.

 

Цілком логічно постає питання щодо відстоювання національних інтересів України, яке, на жаль, залишається риторичним.

 

В іншій Угоді між Міністерством оборони України та Міністерством оборони РФ про співробітництво в галузі військової медицини 1996 року йдеться про те,

що лише російська Сторона на контрактній основі за кошти організовує навчання офіцерського складу медичної служби української Сторони в навчальних закладах Міністерства оборони РФ.

 

Відповідні норми щодо українських перспектив - відсутні. Ця угода просякнута нав'язуванням умов співпраці російською стороною, у яких Україна фактично є не партнером, а стороною "підпорядкування".  

 

Знаходимо прояви гібридної дружби і в інших сферах так званої "співпраці".  

 

Далі, у Протоколі між КМУ та Урядом РФ про правовий статус (право власності) окремих об'єктів, розташованих на території України і РФ 2006 року, остання визнала за собою право власності на чотири об'єкти, розташовані в Україні,

а Україна - лише на дві позиції. З 2010 року на додаток до численних угод і протоколів додаються меморандуми і спільні заяви президентів двох країн.  

 

Варто згадати відомі Харківські угоди між Україною та РФ з питань перебування Чорноморського флоту РФ на території України 2010 року, що дозволили РФ завдяки маніпуляціям на газовому питанні посилити свої військово-політичні позиції в Криму, пролонгувавши перебування ЧФ на території України.  

 

Схожими принципами сповнені й інші угоди про формальну співпрацю України й РФ, але за суттю - про "гібридну дружбу".  

 

Слід зазначити, що за часів Леоніда Кучми було підписано більшість договорів з РФ.  

 

Чи варто дивуватись тому, що підписаний саме ним "Комплекс заходів з виконання Мінських домовленостей" є нічим іншим, як стратегією відносин "домінування/підпорядкування", коли з 13-ти пунктів зобов'язань сторін до пунктів,

що відповідають національним інтересам України, можна віднести хіба що обмін заручників за формулою "всіх на всіх" і відновлення модальностей соціально-економічних зв'язків?

 

Хоча, як бачимо, і ці пункти наразі залишаються лише на папері.

 

Такий стан справ підтримав і чинний президент України, підписавши відповідну Декларацію.

 

Очевидно, що Революція Гідності мала б збудити усвідомлення національних інтересів України як рівноправного суб'єкта міждержавних відносин, а оновлена влада мусила б припинити "гібридну дружбу" з РФ.  

 

Проте склалось інакше.

 

Дивно, але наразі прояви "гібридної дружби" в умовах військової агресії лише посилюються. 

 

У чому полягає гібридність дружби з боку російської влади?  

 

- У кредитуванні України у 3 мільярди доларів наприкінці 2013 року з подальшою анексією Криму і введенням військ на Донбас;  

 

- у надсиланні так званих "гуманітарних конвоїв" на Донбас і публічному декларуванні непричетності до справ у так званих "республіках";

 

- в офіційному визнанні неучасті у військовому захопленні українських територій і одночасній легітимації себе як підписанта Мінських домовленостей та учасника Нормандського формату; 

 

- у більш, ніж 20-річній стратегії маніпулювання газовим питанням у відносинах з Україною; 

 

- у мовній експансії тощо.  

 

Що ж маємо в підсумку з боку української влади?

 

Апогей "гібридної дружби" полягає в такому:  

 

- у декларативному подоланні владою енергетичної залежності від країни-агресора за чотири роки війни,

що наразі породжує додаткове підґрунтя для послаблення позицій України і посилення негативних соціальних наслідків всередині країни; 

 

- в експортуванні зброї за кордон за умов лише 50% забезпечення власних потреб за рахунок національного виробництва; 

 

- у неефективності представництва України в міжнародних інстанціях, оскільки кількість заходів, вжитих владою для захисту інтересів держави в міжнародних судах, не відповідає кількості порушень держави-агресора; 

 

- в інституційній неспроможності ухвалити нове мовне законодавство, що захищатиме інтереси державної мови та у відвертому послуговуванні українськими високопосадовцями російською мовою; 

 

- у збільшенні товарообігу з країною-агресором протягом 2017 року за умов загострення порушень виконання Мінських домовленостей

та в продовженні інтенсивного товарообігу з РФ, обсяги якого залишаються найбільшими за показники інших країн; 

 

- у відсутності денонсації договорів ПРО ДРУЖБУ (!) з країною, яка їх систематично порушує і визначену агресором на рівні національного законодавства і міжнародного права; 

 

- у відсутності чотирьохрічного законодавчого визнання факту військової агресії РФ на Донбасі тощо.

 

За таких умов чи варто дивуватися виникненню гібридної війни?

 

Вважаємо, що ні.

 

Щоб не воювати "гібридно", не потрібно "гібридно" дружити. 

 

Дружба - це взаємні стосунки. У ній оцінюють поведінку кожної сторони.

 

Отже, юридична і політична відповідальність української влади за розбудову гібридної дружби з РФ має бути очевидною українському народові.

 

Чи під час чергових (позачергових) виборів, чи до них.

 

І не лише під час виборів.

 

Автор: Юрій Георгієвський, доктор юридичних наук, голова Координаційної ради ГО "ЕкспертиЗА Реформ", спеціально для УП

Джерело: Українська правда

 

Версия для печати








Обзор сети

Разместить рекламу