Що нас чекає після виборів

До трійки лідерів президентських перегонів увійшли Володимир Зеленський - 30.24% (5 713 825 голосів), Петро Порошенко - 15.95% (3 014 538 голосів) та Юлія Тимошенко - 13.40% (2 532 319 голосів).

Не менш цікавим за власне результати є наслідки волевиявлення для майбутнього України. Адже вибір у другому турі (21 квітня) - це вибір серед двох крайнощів: «втоми» або «невідомості». З одного боку - кандидатура чинного Президента України Порошенко, яка є абсолютно зрозумілою (як з позитивним, так і негативним «багажем») для переважної більшості Українців. З іншого - кандидатура Зеленського, яка є відповіддю на суспільний запит на «нові обличчя» навіть з ризиком «придбати кота у мішку».

З першого погляду здається, що результати першого туру президентських перегонів чітко засвідчили про прагнення українців до змін за будь-яку ціну. Причиною цьому стали небажання чи нездатність керівництва держави вирішити нагальні проблеми, що в підсумку призвело до крайньої невдоволеності і втоми суспільства. Зокрема, йдеться про війну на Сході України (п'ять років війни та тринадцять тисяч загиблих згідно даних ООН), тотальну бідність (за оцінками міжнародних організацій - ООН та Оксфам 60% громадян України проживають за межею бідності), масову міграцію (близько 4 млн українців або 16% працездатного населення країни є трудовими мігрантами), всепронизуючу корупцію («Панамагейт», скандал з «Укроборонпромом», заяви про причетність Б. Ложкіна, В. Гонтарєвої та О. Філатова у так званій справі Сергія Курченка), забезпечення прав і свобод людини і громадянина тощо. Тому абсолютно зрозумілою є втома людей від існуючого ладу та «старих» політиків, які перебувають при владі вже далеко не один рік (і навіть не одне десятиліття).

Проте, висока підтримка, яку отримав В. Зеленський у першому турі не забезпечує його стовідсоткову перемогу і у другому. Адже, як свідчить світова практика, «протестне» голосування часто є легальним механізмом виявлення незадоволення існуючим ладом та своєрідним «публічним» посланням до політичного істеблішменту власної держави. Зокрема, тут варто згадати приклад Франції, коли Марін Ле Пен, яка мала високу підтримку в першому турі (21.43%) при 23,86% підтримки Емманюеля Макрона, але програла йому у другому турі зі своїми 33,9% проти 66,1% у 2017 році. Дещо подібний приклад можна віднайти і в історії незалежної України. Йдеться про президентські перегони 1994-го року. Тоді в першому турі переміг чинний на той момент Президент України Л. Кравчук з 38,36% проти 31.17% Л. Кучми. Проте другий тур скоригував результати - 45.06% за Л. Кравчука та 52.14% за Л. Кучму.

У свою чергу, на розсуд громадян на противагу «втомі» пропонується «невідомість». І ця «невідомість» та «невизначеність» зумовлюється малим досвідом Зеленського в політичній сфері (3 місяця проти 15 років у Р. Рейгана), популізмом, нечіткістю, а подекуди й плутаністю «меседжів» кандидата в президенти («прозорий ринок землі», «нульова декларація», скасування ПДВ чи зарплати вчителям у 4 тис. доларів тощо). Також, невизначеність посилюється «завісою незнання» майбутньої команди кандидата в президенти тощо. Проте його кандидатура, на відміну від більшості інших учасників президентського забігу, не спонукає громадян ставити собі класичне запитання: «Чому ж мені так погано, якщо у нас все добре?»

Наостанок варто зазначити, що Зеленський не є ніяким феномен сучасного політичного процесу. Він лише нове, сучасне звучання фрази «жити по-новому» 2014 року.

Автор: Ярослав Телешун

Джерело: Рубрика